«Забудьте все, чому вас вчили в інституті, та слухайте сюди». Нічого не нагадує? В 90% випадків такі фрази - перше, що говорить роботодавець випускникові вишу, якого щойно працевлаштував.

Тоді виникає цілком логічне запитання: навіщо витрачати мінімум шість років свого життя і кілька десятків тисяч грошових знаків вітчизняного виробництва (в кращому випадку!)? Невже лише для того, щоб серед знайомих кинути фразу «У мене вища освіта!» і помахати дипломом держзразка?! Між іншим, як показує досвід, наявність «кірочки» не засвідчує наявність розуму.

Можна отримати диплом юриста і працювати секретарем або по закінченню журфаку кидати цемент лопатою на будмайданчику. Чи навпаки, можна взагалі не мати вищої освіти і заробляти мільйони.

«Від вищого навчального закладу залежить лише якість освіти, яку він надає кожному студентові, - підтверджує мої слова заступник начальника відділу природничої та технічної освіти Департаменту вищої освіти Міністерства освіти та науки України Володимир Гуло. - Але всі студенти різні. Тобто і рівень знань, ними отриманий, і мета навчання - особиста справа кожного».

Приватний чи державний?

В Україні, за даними Міністерства освіти та науки, працює 854 вищих навчальних заклади, з яких 188 (а це п'ята частина усіх ВНЗ) - приватної форми власності. Але державний виш - не гарантія високого рівня знань випускника.

За словами ректора одного з київських приватних вишів Юрія Алексєєва, до державних ВНЗ структури, що здійснюють  ліцензійну та акредитаційну перевірки, ставляться лояльніше, ніж до приватних.

«Якщо у приватного закладу не вистачає одного професора, то й акредитації можуть не надати. А коли подібна ситуація з державним закладом, то можуть закрити на це очі, - зауважує ректор. - До того ж якість освіти залежить не від назви закладу, не від форми власності, а від того, які професіонали там працюють».

Кожен абітурієнт без перешкод може ознайомитись із педагогічним складом того чи іншого університету на його інтернет-сайті або на стендах приймальної комісії. Там же можна переконатися в тому, що обраний виш має ліцензію на ведення освітньої діяльності за необхідною вам спеціальністю, а також документи про акредитацію. Це свідчитиме про те, що в подальшому у вас не виникнуть проблеми під час навчання та отримання диплома.

Так само, як людина старшого віку викликає повагу до себе, навчальний заклад лише з віком формує відповідне ставлення. «Університету можна довіряти, якщо він працює на ринку освіти мінімум 10 років», - зауважує Юрій Алексєєв.

Для більшого спокою можна переглянути на сайті Міносвіти перелік ВНЗ, що мають ліцензію, та тих, які були її позбавлені. А от про те, які заклади освіти буде закрито під час найближчої вступної кампанії, нашому виданню не змогли повідомити навіть у МОН.

Та обираючи навчальний заклад, варто пам'ятати не лише про власника, але й про рівень акредитації. Адже це - «рівень спроможності вишу провадити освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації студентами». В Україні навчальні заклади і І-ІІ, і III-IV рівнів є вищими. Але навчаючись в закладах І-ІІ рівнів акредитації, студент може здобути кваліфікацію молодшого спеціаліста або, максимум, бакалавра. До ІІІ-IV рівнів належать інститути та університети, де студенти отримують повну вищу освіту. До речі, є невелика кількість вишів III-IV рівнів, де не вважають за потрібне приймати випускників ВНЗ ІІ рівня акредитації, хай навіть з дипломом бакалавра.

«Це порушення українського законодавства, зокрема закону «Про вищу освіту» та умов прийому до ВНЗ, - зауважує Володимир Гуло. - Врешті-решт диплом про базову вищу освіту, виданий закладом ІІ рівня акредитації, нічим не відрізняється від такого ж диплома, виданого у виші IV рівня».

Рух по колу

Якщо ви усе ще вагаєтесь щодо того, який навчальний заклад обрати, скажу іще дещо. Конкурентоспроможний працівник - не той, хто закінчив державний виш, а той, хто вміє використовувати власні знання та уміння. Держава із 45-мільйонним більше потребує інженерів та представників робочих професій, а не випускників престижних факультетів. Адже у маленькому містечку, де працює фаянсова фабрика або деревопереробний завод, більше потрібні саме такі фахівці. Більшість батьків сподіваються, що їхня дитина, отримавши престижну вищу освіту, зможе жити в достатку. Мовляв, на деревопереробному підприємстві грошей не заробиш, до того ж заводи інтенсивно закриваються.

Неправильний вибір фаху призводить до високого прохідного балу при вступі на популярні спеціальності, недобору на інші факультети, «черги за дипломом» і зниження цінності документу про вищу освіту до рівня «папірця». І за цей «папірець» батьки віддають гроші, які відкладали з кожної зарплати протягом 20 років, щоб потім їхні дипломовані діти так само все життя складали копійки на освіту власного чада.

Лише уявіть собі, скільки коштів ви віддасте за навчання своєї дитини протягом шести років. Елементарна математика! 15 тис. гривень (в середньому) за один навчальний рік. За шість років виходить 90 тис. А скільки доведеться працювати вашій дитині, щоб навчання окупилося?

Євгенія Щенська