Цього разу продовжимо розмову про недійсність правочинів. Звернемось до цивільного кодексу України. Ст. 215 встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент здійснення правочину стороною (ми): вимог цивільного законодавства й моральних принципів суспільства; вимог щодо необхідного обсягу цивільної дієзда­тності; вимог щодо вільного волевиявлення учасника правочину й відповідності його внутрішній волі;  

Звернемось до цивільного кодексу України. Ст. 215 встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент здійснення правочину стороною (ми):

• вимог цивільного законодавства й моральних принципів суспільства;

• вимог щодо необхідного обсягу цивільної дієзда­тності;

• вимог щодо вільного волевиявлення учасника правочину й відповідності його внутрішній волі;

• вимог щодо спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Та якщо сторони є заінтересованими особами і заперечують дійсність правочину, вони мають право звернутися до суду (оспорити правочин). Відступ від запропонованих законом умов, необхідних для дійс­ності правочинів, може виявлятися по-різному. Тому цивільному праву відомі різні види недійсності правочинів, і для них устано­влені різні правові наслідки.

Недійсним через невідповідність закону може бути визнаний тільки правочин, який відбувся і це дуже важливо. Зверніть увагу: у випадках, коли сторони ще до­мовляються і не уклали письмового договору, а знаходяться в ста­дії переговорів, їхні дії не можна вважати правочинами!

Будь-який правочин, якщо він не відповідає хоча б одній з вимог цивільного закону, визнається недійсним. «Цивільний за­кон» у цьому випадку слід тлумачити в широкому розумінні, тобто як будь-яку норму права. Недійсним може бути весь право­чин або його частина. При недійсності істотної частини право­чину, тобто тих пунктів, що визначають його предмет, юридичну природу, мету і т. ін., увесь він повністю не має сили. При недійс­ності неістотних частин правочину інші його частини, що не су­перечать закону, дійсні. Недійсність частини правочину не спричи­няє недійсності інших його частин, якщо можна припустити, що пра­вочин був би здійснений і без включення недійсної його частини, про це говорить ст. 217 ЦК України.

Іноді особи, укладаючи правочин, не мають правильного уяв­лення про всі його умови, а тому їхня воля формується під впли­вом невірних уявлень. Тобто, якщо сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б такий правочин. Він є дефектним.Відсутність правильного уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У дано­му випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб'єкта правочину, предмета або інших істотних умов правочину, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вва­жати, що в іншому разі правочин не був би укладений. Врахову­ючи це, законодавець передбачив, що правочин, укладений вна­слідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнаний недійсним (ст. 56 ЦК України). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істо­тність помилки має право суд.

Ст. 229 ЦК України встановлює правові наслідки правочи­ну, який здійснено під впливом помилки. Якщо особа, яка здій­снила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав і обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотно­го значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнан­ня правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті вла­сного недбальства, зобов'язана відшкодувати іншій стороні за­вдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою призвела до помилки, зобов'язана відшкодувати іншій стороні завдані їй збитки.

 У залежності від того, яким з особливо зазначених у законі вимог правочин не відповідає, недійсні правочини підрозділя­ються на три види.

Перший вид складають такі, зміст яких су­перечить цивільному законодавству й моральним принципам суспільства. У випадку визнання правочинів недійсними за цими підставами суд повинний у рішенні посилатися і на той норма­тивний акт, вимогам якого правочин не відповідає. До їх числа відносяться також і антисоціальні правочини, що містять склад злочину чи адміністративного вчинку, що підтверджено рішен­ням суду або постановою про накладення адміністративного стя­гнення. Сюди відносяться і правочини, які укладені юридичними особами, що не мали права їх укладати. Сюди ж слід віднести правочини, які порушують публічний порядок . Такий правочин є нікчемним.

Другий вид складають правочини, укладені особами поза межами своєї цивільної дієздатності, а саме малолітніми особа­ми, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними що виходять за межі дієздатності, установле­ної для перелічених осіб законом. Такі недійсні правочини інакше ще називаються правочинами з пороками суб'єктного складу.

Третій вид недійсних правочинів - це правочини з поро­ками волі, що містяться в них, а саме, укладені внаслідок помил­ки; обману; насильства; у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою; під впливом тяжкої обставини. Ці правочини вважаються недійсними, тому що вони не відобража­ють справжньої волі сторін чи однієї з них.

Про кожен з видів правочинів ми поговоримо конкретніше в наступному випуску.